Правда про замовне вбиство організоване Шуфричем Н. І. приховувалася 7 років

Правда про замовне вбиство організоване Шуфричем Н. І. приховувалася 7 років

Редакція Всеукраїнського інформаційно-розважального порталу TuT-Ua.com намагається завжди висвітлювати важливі події, нещодавно в редакцію звернувся чоловік, з дуже непростою історією, про яку мовчав багато років, але вирішив, що годі, про це має знати суспільство! Нижче пропонуємо Вашій увазі резонансне інтерв’ю з Ростиславом Баландою.

Ростислав, розкажіть, будь ласка, коротко про себе і свій професійний шлях?

Я лікар, у 2003 році закінчив медичний факультет УжНУ, у 2005 році закінчив інтернатуру по загальній хірургії, у 2008 році закінчив клінічну ординатуру по урології в УжНУ, в 2010 році спеціалізація по онкохірургігії в інтистуті післядипломної освіти ім. Шупика в м. Київ.

З 2009 по 2014 рік працював онкохірургом закарпатського областного онкологічного диспанцеру, де до мене урологією не займався жоден лікар, а мені вдалося з повного нуля довести оперативні втручання до найскладніших в урології. З 2015 по 2017 рік працював в одному з найкращих урологічних відділень Словаччини, перший з українців склав на відмінно екзамен зі словацької мови в міністерстві охорони здоров’я м. Братислави. З 2017-2018 – приватна клініка при національному інституті раку – Онко Консалтинг Центр. З 26 листопада 2018 року по 1 лютого 2019 року працював лікарем-урологом клініки “Спіженко”, звідки незаконно звільнений, 1 лютого 2019 року внаслідок події в Ужгороді 2013 року.

Ви стали свідком певної події і після неї Ваше життя перетворилося на ад… Як так сталося?

7 років тому, в Ужгороді було скоєно вбивство дівчини 34-х років з якою тривалий час мав стосунки один з народних депутатів України – Шуфрич Нестор Іванович, який і зараз сидить в ВР України, в «Опозиційна платформа — За життя»,  Віктора Медведчука та є головою комітету ВР з питань національної безпеки України.

Дівчина, яку вбили, на замовлення народного депутата, була великою подругою моєї колишньої дружини Здолбицької Світлани Петрівни, що працює лікарем-лаборантом обласного центру СНІДУ в м. Ужгород та була хресною мамою моєї донечки, якій незабаром буде 12 років. Внаслідок моїх випадкових особистих стосунків з цією дівчиною, які виникли в зв’язку з поведінкою Світлани, депутат вирішив, помститися їй та мені одночасно, неабияким чином.

Вона проживала в Ужгороді, по вулиці Володимирській в його особистій квартирі, їздила на його BMW X3 чорного кольору, з номерами 1848 та користувалася всіма благами депутата.

Ростислав, що саме сталося?

Внаслідок особистих інтимних стосунків з Щербаковою Аллою Анатоліївною, які виникли через, дії Здовбицької С. П., Шуфрич. Н. І. вирішив помститися мені та їй, неабияким чином. Відносини з Аллою у мене тривали на протязі декількох днів, я був розлучений, Алла також.

Що саме він вчинив?

26.05.2013 року я приїхав на роботу в онкологічний диспансер, де працював онкохірургом. Мене терміново викликав у свій кабінет колишній завідувач хірургічного відділення, Ігнат В. І. та повідомляє мені, в присутності завідуючої відділу кадрів Гряділь В. К. та завідуючої профкому Дячун Н. І., що головний лікар Русин А. В. мене терміново звільняє з роботи. Мене розпитували про те, що сталося в моїй родині.

На що Ігнат В. І. мені сказав: “Ростислав, ти повинен терміновим чином, за моєю допомогою оформити лікарняний лист, щоб тебе Русин не звільнив з роботи.”

Я відповів: “Я не остання людина в Ужгороді, отож оформлю собі лікарняний лист тоді коли я захочу, де я захочу та за діагнозом, яким я захочу”.

На що він мені відповів: “Я хочу тобі допогти, будь ласка, довіряй мені, ти ж мені довіряєш, правда?”

На це я відповів: “Так, звісно, Володимир Іванович, я Вам довіряю, оскільки Ви, один з найкращих онкохірургів Закарпаття, а це мені дуже до вподоби, отож у мене немає підстав Вам не довіряти”.

На що він мені відповів: “Дякую, Ростислав, підганяй, будь ласка своє авто до мого, Toyota Land Cruiser, чорного кольору, ми поїдемо і я тобі допоможу”.

Я, як проста та надзвичайно добра людина, ніколи й гадки не мав, що колеги, з мого оточення, так вчинять зі мною. Я вірю, що справедливість існує і кожен відповість за свої вчинки.

Я, довірявши Ігнату В. І. підігнав, свій Ford, до його авто, як він і сказав та сів у його авто, де він мені наказав, віддати ключі від мого транспортного засобу. Я так і вчинив. Він мені знову сказав: “Ростислав, довіряй мені і я тобі допоможу”.

Ми поїхали, я, наляканий ситуацією та не розумівши взагалі причину всього, що відбувалося, довіряв як лікар та підлеглий своєму завідуючому, оскільки таке правило життя. Але, завідувач відділення, заслужений лікар України, Ігнат, кандидат медичних наук, що захистив кандидатську дисертацію під керівництвом Русина В. І., виявився повним нелюдом та людиною, яка впала в моїх очах. Це вже неможливо змінити. Бог йому суддя. Він, взявши до уваги мою повагу до нього, відвіз мене у психіатричну лікарню в м. Ужгород, по вул. Електрозаводській, на прохання Шуфрича Н. І. та Русина В. І.

А що ж було далі, Ростислав?

Ми втрьох: Ігнат В. І., Дячун Н. І., я приїхали до психіатричного відділення м. Ужгород по вул. Електрозаводській до колишнього завідувача відділення Романів О. П., який був вже підготовлений до розмови зі мною,  промовив: “Ростислав, що сталося у твоїй родині?”

Я відповів: “Яка Ваша справа, що коється у моїй родині, я ж у Вашу сім’ю не лізу, отож і Ви не лізьте”.

На що мені Ігнат В. І. відповів: “Ростислав, будь ласка, залишся тут на 1 день. А я вмовлю Русина А. В., щоб він тебе не звільняв з роботи.”

Тобто вони використали ситуацію щодо мого звільнення щоб заманити мене до психіатричного закладу.

Я, наляканий всією ситуацією та не розібравши суті всього, що відбувається, погодився та рахував, що зі мною, з лікарем, не вчинять таким нахабним чином, як вони вчинили. Я, наляканий та хвилюючись за власне майбутнє та майбутнє моєї дитини, довіряючи Ігнату В., не дооцінив нахабність та не зрозумів усе, що було заплановано стосовно мене. А все було сплановано Шуфричем Н. І., оскільки, я посягнув на його особисту власність, так він вважав – Щербакову Аллу Анатоліївну.

Пане Ростислав, далі що?

Я, довірившись на всі 100% Ігнату В. І. та наляканий ситуацією про своє звільнення вирішив послухатись, довіряючи, зробити те, що мені сказав Ігнат В. І. Я не зрозумів одразу всі їхні плани, просто я не усвідомив, що необхідно було відразу розтавити усі точки над “і” у цій ситуації. Мене відвели до палати номер 7, там вже було приготоване ліжко для мене. Зайшовши до палати, я, гарно вдягнений, завжди у білій сорочці, дорогому костюмі, дорогому взутті та навіть в думці не маючи, що буде зі мною відбуватися з повною впевненістю вирішив просто вийти і випалити 1 цигарку. На що санітар на дверях, на моє прохання: “Будь ласка, мені необхідно вийти попалити і я повернуся”.

Санітар відповів: “Ти вже ніхто, тебе тепер звати ніяк і лікарем більше ти ніколи у житті працювати не будеш”.

Лише тоді мене ніби вдарило молнією і я усвідомив, в яку пастку я потрапив.

Після цього я сів у їдальні, з комом у горлі та почав телефонувати своїм знайомим у облдержадміністрацію Закарпатської області, Бричу В. І., який вже помер, лікарям з онкологічного диспансеру міста Ужгород та своїм друзям. На що, Ігнат В. І. вривається, немов стріла з лука, до їдальні, де сидів я і промовляє: “Ростислав, віддай мені телефон, я завтра тебе особисто заберу, довіряй мені, будь ласка, ти ж мені довіряєш, правда?”

Я, справді в той момент йому довіряв і це була моя груба помилка, тому що, він був з Шуфричем Н. І. заодно.

Мене утримували там на протязі двох тижнів, обмеживши мою свободу і контролюючи всі мої дії, вигулювали, немов пса, змушували приймати незрозумілі ліки, після кожного прийому ліків, мені перевіряли рот.

Але ніхто й гадки не мав, що у мене в голові, багато телефонних номерів, у мене дуже хороша циферна пам’ять. Це мені дуже допомогло.

Наступного дня, виманивши телефон у медсестри я зателефонував Щербаковій Аллі та повідомив де я знаходжуся, вона ретельно розпитала як це все сталося та сказала, що за цим усім стоїть Шуфрич, через дзвінок Світлани, моєї колишньої дружини та відразу мені повідомила, щоб я в жодному разі нікому не говорив, що за цим усім стоїть Шуфрич, інакше я ніколи не вийду з цього закладу і вона не зможе мені допомогти.

Вона звичайно робила усе, що було в її силах, щоб мене звідти відпустили, а ті, які це організували, не очікували, що я з нею зв’яжуся. Протягом тижня, щовечора я мав з нею розмову по телефону.

Рівно за тиждень, зібрали консиліум лікарів, а я в центрі події. Консиліум лікарів складався з: Лавкай І. Ю – психіатр, Бучок Ю. Ю. – психіатр, Ігнат В. І. – онкохірург, Дорошенко М. О. – психіатр, Здолбицька С. П. – лікар-лаборант центру СНІДУ та мій батько Баланда Ю. І. – фтизіатр. Цей склад консиліуму взагалі не мав право на існування.

Метою його зібрання було – щоб вони зрозуміли, хто це все організував та з якою метою. Я стосовно Шуфрича не говорив нічого.

Під час консиліуму Дорошенко М. О. при всіх лікарях мені повідомила: “Ростислав, нікому не повідомляй ніколи, що ти перебував тут, тільки тоді ти зможеш повернутися до нормального життя та працювати лікарем.”

Вони не очікували, що я зателефоную Аллі, а вона розголосить цю ситуацію. Оформили все так, нібито я сам прийшов до лікарні та попросив надати мені допомогу. Після консиліуму мене ще тиждень силоміць тримали у цьому закладі.

4.06.2013, о 19:00 я востаннє розмовляв з Щербаковою Аллою, вона мені повідомила, що збирається лягати спати.

Зранку 05.06.2013, Дорошенко М. О., у своєму кабінеті, мені повідомила, що Алла померла у ДТП при 18-річному свідку, який зараз зустрінеться з тобою. Її було вбито, за наказом Шуфрича, оскільки вона зробила великий розголос навколо ситуації зі мною.
Вбивство було оформлено правоохоронцями у ДТП, Х3 Шуфрича Н. І., при свідку 18 років, а ДТП взагалі жодного не було.

Свідок на ім’я Максим, зранку, 05.06.2013 року, прийшов до мене та у присутності Дорошенко М. О., повідомив, що Алла померла внаслідок ДТП. Я одразу зрозумів, що було скоєне вбивство, але вчинив так, щоб вони цього не зрозуміли.

Мета його приходу була лише одна, зрозумів я, що сталося вбивство чи ні, я це чудово розумів. Я поводився так, ніби я повірив у ДТП, щоб вийти з медзакладу і вони в це повірили. Під час розмови він мені сказав: “Терміново телефонуй Шуфричу та повідом, що Алла мертва”.

Я відповів: “Що я не маю номеру телефону пана Шуфрича і що він вже напевно про все знає”.

Тобто, я їх перехитрив, щоб вони зрозуміли, що я нічого не знаю, оскільки якби вони вирішили, що я знаю правду про вбивство, як б ніколи не вийшов за межі закладу!

Рівно за годину, після візиту Максима приходить моя колишня дружина Світлана і мене звільняють.

06.06.2013, відбулися похорони Щербакової Алли, в присутності всього курсу випускників 2003 року, у м. Мукачево.

На даний момент цей автомобіль не існує, він код цього автомобіля не існує, а автомобіля вже немає. Але, у мене в наявності фото технічного паспорту цього автомобіля, де зазначений власник, він код, номер кузова, дата видачі реєстраційного посвідчення та всі деталі, які притаманні кожному автомобілю на території країни.

Звідки у Вас така інформація?

24.05.2013 року, я один раз проїхався на цьому BMW ввечері, з вулиці Володимирської на свою роботу в онкологічний диспансер, де працював онкохірургом, Алла забула мені віддати технічний паспорт на автомобіль, тому при поїздці я попросив її сфотографувати його та надіслати мені у вайбер, щоб правоохоронці не чіплялися до мене, якщо зупинять, але про це я ніколи ніколи і нікому не розповідав. У мене в наявності і ключ від BMW Х3 чорного кольору, разом з ключем від квартири народного обранця по вулиці Володимирській, у м. Ужгород.

Оскільки, 26.05.2013, я востаннє зачинив двері квартири народного обранця, де у ключій зв’язці був ключ і від BMW, через прохання Алли.

В ніч з 4 на 5 червня 2013 року її було вбито, хто саме виконав вбивство мені не відомо. Але, в мережі інтернет правоохоронцями була опублікована та існує до цих пір інформація нібито вона розбилася на смерть, за кермом BMW, в присутності свідка, 18-річного віку, який не отримав жодних тілесних ушкоджень, а за законами 2013-го року, свідоцтво про смерть видавала швидка допомога, в матеріалах кримінальної справи відсутня будь-яка експертиза: трасологічна і т.д.

08.06.2013 я про все дізнався через своїх правоохоронців та сидів тихо, як риба у воді, оскільки розумів, що мене в будь-який момент можуть прибрати як свідка вбивства.

В червні 2013 року, в Києві, відбулася конференція онкоурологів України під керівництвом Стаховського Е. О. Після першого дня, ввечері, мене через друзів познайомили з правоохоронцями, прізвища та посади яких я ніколи не розголошуватиму. Я про все розповів їм, розмова наша тривала декілька годин. Мені детально розповіли як необхідно себе поводити та щоб я в жодному випадку не проговорився ні за вбивство, ні за Шуфрича, тим більше. Якщо таке станеться, тоді мене швидше за все вб’ють і мені ніхто не допоможе. Також повідомили, що якщо виникне підозра, що мені відомо про вбивство, почнуть вивчати все моє коло спілкування, щоб я випадково, сам цього не усвідомлюючи, можливо щось десь і сказав, до цього часу я з ними спілкуюся, але не з свого основного телефону.

Розмова була довгою, після якої я ще більше був наляканий. Про зустріч з ними та до публікації інтерв’ю, я ніколи нікого не повідомляв.

До липня 2014 року усе було тихо, я працював онкохірургом онкологічного диспансеру під керівництвом професора Русина А. В.

На початку липня 2014 року мої правоохоронці мені повідомили, що мене взяли в так зване “відпрацювання об’єкту”, а це означає, що десь я щось сказав зайве і виникла підозра, що я володію інформацією стосовно вбивства. Якою була їхня мета: дізнатися, будь-якими методами всю інформацію, якою я володію, через людей у спілкуванні з якими вони могли про це довідатися. По інформуванню своїх правоохоронців я був чудово обізнаний як необхідно діяти і як себе поводити, я завжди діяв злагоджено, спокійно та всіх і вся намагався вводити в оману, що ніби-то я нічого не знаю. Але, моя колишня дружина Здолбицька Світлана виганяє мене без причини з квартири, яку ми придбали разом, у 2004 році, по вулиці Джамбула, 15, кв. 78. Це було зроблено за наказом правоохоронців для того, щоб я проживав сам, а коли людина проживає сама, тоді вони зробили б те, що хотіли, як хотіли та ніхто б в житті нічого не довів.

На той час я проживав у місті Ужгород по вул. Швабській, 52, один, в напівособняку. Враховуючи це я став ще більш обачнішим стосовно свого життя та подальшого майбутнього.

29.07.2014 я винайняв у компанії SIXТ, автомобіль Volkswagen Golf та вирішив поїхати до столиці щоб налагодити справи зі своїми правоохоронцями, але, мої вороги за мною влаштували перегони, щоб дізнатися рівень обізнаності мною інформації. Діяли дуже нахабно. 30.07.2014, у місті Львів, мене зупинили 2 правоохоронці, один впродовж 15 хв, перевіряв багажник мого автомобіля, інший в той час вкрав мій мобільний телефон, який лежав на пасажирському сидінні поруч з сидінням водія. Все було ними заздалегідь продумано задля того, щоб компанія SIXT, не маючи зв’язку зі мною мала причину відгону автомобіля, але для того їм ще потрібно було у мене відібрати ключі.

От як розвивалися події далі: на відрізку дороги Львів-Броди, я помітив, що у мене немає телефону, далі по трасі Чоп-Київ, я помітив, білу Skoda Superb, з номерами 7777, яка була на парковці в місті Ужгород, коли я брав в оренду свій автомобіль, тобто я зрозумів, що це є погоня за мною. Я цей автомобіль обігнав, про всяк випадок, вони одразу почали гнатися за мною, я розігнав свій автомобіль до швидкості 200 км/год. Гонки тривали 20 хв на цій швидкості, вони мене не обігнали, хоча різниця в потужності двигунів автомобілів була разюча. У мене закінчувалося паливо, тому я заїхав на заправку ОККО, біля траси і остерігаючись, щоб нічого не сталося, а там було камер багато, вирішив заправити автомобіль. Водій Skoda, на ім’я Вартан, товариш головного лікаря Русина А. В. заїхавши на заправку вдарив мене у груди, вирвав ключі від автомобіля та поїхав у напрямку Ужгорода. Це все було добре сплановано правоохоронцями лише з однією метою, щоб я сам на себе викликав правоохоронців, а їхньою метою було дізнатися, знаю я про вбивство та всі деталі чи ні.

Все я чудово розумів, оскільки постійно контактував зі своїми правоохоронцями, які мені постійно підказували, як необхідно діяти. Потім я вирішив поїхати в Луцьк на таксі, з заправки, до одного з заввіділення урології луцької обллікарні, оскільки він тоді був племінником тодішнього голови облдержадміністрації. Він мене уважно вислухав і сказав, щоб я їхав назад на заправку, викликав правоохоронців та телефонував йому. Я саме так і вчинив. Приїхавши на заправку, мого авто там не було. Тому я змушений був викликати правоохоронців, а вони цього і чекали. За 3 хв, прихали 4 особи, як чекали мого дзвінка. Я, розуміючи все і вся, зайвого нічого не казав, а лише: “Я лікар, вчора взяв автомобіль в оренду в Ужгороді, заплатив 1300 доларів за місяць оренди, їхав до друга в Київ, на відрізку шляху Львів-Броди, за мною почала гнатися Skoda з номерами 7777, я не знаючи, що їм потрібно і що вони планують зробити, розігнав свій автомобіль до швидкості 200 км/год, гонки тривали 20 хв, вони мене не змогли обігнали, а оскільки у мене закінчилося паливо, я заїхав на заправку щоб заправити автомобіль, а водій Skoda, відчинивши двері, мого авто, вдарив мене в груди, забрав ключі з замка та поїхав у напрямку Ужгорода.

Я наляканий поїхав в Луцьк, повернувшись на заправку, побачивши, що авто немає, викликав вас, а вони мені: “А звідки ми знаємо, що Ви говорите правду?” і потягнулися за кайданками. Я бачачи це тікаю від них по трасі Київ-Чоп, в напрямку Ужгорода, вони мене наздоганяють, б’ють та силоміць сидять в авто і привезли в управління поліції в м. Броди. Тепер уявіть, будь ласка, собі таку ситуацію, у вас крадуть авто, Ви викликаєте поліцію, щоб вона вас захистила, а вони приїджають, б’ють, затримують і везуть у відділення.

Це просто жах!

У відділенні поліції мене допитували біля 5 годин, у різних кабінетах. Я розумів, що у всіх кабінетах я повинен говорити те ж саме, що говорив на заправці, саме так я і діяв. Тобто, правоохоронці зрозуміли, що стосовно вбивства я нічого не знаю, оскільки я постійно повторював одне й те ж саме, тобто, у свідченнях я не плутаюсь, а це для них означало, що про вбивство я нічого не знаю, а цього я і домагався. Далі мене відвели до начальника поліції, який мені повідомив, що мій автомобіль знаходиться в аеропорту м. Львів. Я був здивований, він відповів: “Ти розумієш, ти не підіймав слухавку, компанія SIXT, хвилювалася за свою власність та відігнала автомобіль.

Мене запитав начальник поліції: “Ти мене зрозумів?”

Все я чудово розумів. Я все відділення поліції ввів в оману та вийшов сухим з води. Ось як вони діяли: завданням поста поліції у м. Львів було відібрати у мене мій мобільний телефон, хлопців білої Skoda було завдання відібрати у мене ключ, що вони і вчинили, а завданням поліції було, налякати мене і дізнатися чи відомо щось мені про вбивство чи ні, я це все чудово усвідомлював і вийшов сухим з води.

Якщо б вони дізналися, що мені щось відомо про вбивство, їхні дії могли бути дуже різними.

У Львові я забрав автомобіль і поїхав в Ужгород. Через декілька днів я все ж таки поїхав на цьому авто в Київ, щоб владнати деякі питання. З червня 2013 року, а саме зустрічався зі своїми правоохоронцями, написав скаргу в Міністерство охорони здоров’я та уповнваженій ВР з прав людини, про вбивство я не згадував нічого взагалі.

Я писав лише про дії професора Русина А. В. оскільки він намагався звільнити мене з роботи будь-якими методами – двічі, разом з правоохоронцями опечатував мій кабінет в клініці онкодиспансеру, не відпускав за жодних причин на навчання на місяць, в Київ, до професора Стаховського Е. О., на місяць на робоче місце. Я туди все ж таки поїхав, але на час відпустки, яку він також не хотів мені давати.

В кінці серпня, я віддав автомобіль компанії SIXT, ось як розвивалися події далі:
11.09.2014 року, коли я перебував на Швабській, 52, мені зателефонували 2 правоохоронці та повідомили, що Русин А. В., написав на мене заяву, що я погрожую йому вбивством та сказали мені, щоб я негайно їхав до них. Я відповів, що я до них їхати не буду, а вони можуть приїхати до мене до дому, саме так вони і вчинили. За пів години, двоє прибули. Я саме готував борщ у той час і хотів їх ввічливо пригостити, вони відмовилися. Тоді я випадково цілком, сказав про вбивство, один з них постійно вибігав на вулицю і комусь телефонував, а другий, мені тихенько сказав, щоб я терміново викликав адвоката. Я не відразу все зрозумів. За 15 хвилин, через стук у двері до мене заходить лікар, 6-тої бригади з 2 санітарами та просить увійти, тільки тоді я зрозумів, що відбувається!

Я поводився абсолютно спокійно, лікар, не бачивши жодного підгрунтя для її виклику, залишила мій дім разом з усією бригадою ШМД. Проходить 5-10 хв, я навіть двері зачини не встиг, до мене вриваються – головний лікар онкодиспансеру Русин А. В., психіатр Романів О. П. та ще 4 правоохоронці.

Тільки тоді я зрозумів усю серйозність ситуації, Русин А. В. мені сказав: “Що ж зроблю з тебе рослину!”

На що я відповів: “А по якому такому праву?”

Він відповів, що він так хоче. Потім Романів О. П., мене запитав, чи я пам’ятаю його номер телефону. Я відповів, що так, пам’ятаю. Потім Русин А. В. мені сказав: “Дивись скільки нас, ти один, що ти зробиш?”

Я відповів: “Андрій Васильйович, Ви будете дуже здивовані, але навіть якщо я один, а вас 8 осіб, я зможу вибратися навіть з цієї ситуації.”

Він відповів: “Що ж побачимо.”

Та одразу наказав правоохоронцям крутити мене і відводити у автомобіль. Вони саме так і вчинили. А тепер уявіть собі ситуацію професор-медик наказує правоохоронцям виконувати незаконні дії.

Дорогою з авто я телефонував усім, кому мав змогу, погодився мені допомогти Шпілька Іван, колишній митник, власник магазину “Парадокс” в м. Ужгород. Він нас наздогнав на своєму Mercedes, біля психдиспансеру та зупинив, Русин А. В. втік зі своїм водієм втік на службовому авто. Він мене звільнив з лап правоохоронців. Одразу був викликаний лікар диспансеру, який, у амбулаторній карті, яка була заведена саме, 11.09.2014 та була вклеєна виписка, з історією хвороби 2013 року, записав запис: “До диспансеру доставлений Баланда Р. Ю. нарядом правоохоронців, показів для примусової госпіталізації до психіатричного закладу не виявлено” і мене відпускають.

Якби Іван Шпілька не приїхав і мене не врятував, вони б справді зробили з мене рослину. Потім мені Іван сказав, щоб я залишив Ужгород на місяць і я поїхав у Львів, де проживав протягом місяця.

В листопаді 2014 року, Русин А. В. дає клопотання до профкому лікарні на моє звільнення, а перед тим, не підписав мені путівку на підвищення кваліфікації з урології, на що жодного права не мав.

17.09. 2014, моя колишня дружина Світлана, подає заяву до суду, щодо примусового мого виселення, за адресою вул. Джамбула, 15.

І мене й справді виселять і виписують з квартири, разом з цим я запрошення на засідання суду взагалі не отримував, а це пряме порушення закону.

12.11. 2017 року, рішення набуває законної сили, а 11.11. 2014, Русин А.В. через тиск до мене змушує написати заяву на звільнення з посади онкохірурга.

Я так і вчинив, оскільки інших варіантів у мене не було. Розуміючи весь маштаб проблеми, я чудово усвідомлював, що дорога до роботи в медичній галузі в Україні  для мене зачинена. Отож я записався на курси словацької мови, вивчив її, склав на відмінно іспит на в Братиславі.

З 2015 року, працював лікарем-урологом у Словаччині, спочатку у м. Попрад, а потім у м. Прешов. Працював я, у одному з найкращих урологічних відділень Словаччини, у м. Прешов, під керівництвом відомого на всю Європу доцента Івана Мінчіка, він був надзвичайно мною задоволений. Рік, до січня 2017 року, було все просто чудово. З січня 2017 року, поведінка мого керівництва до мене різко змінюється без причини. Я маючи підозру про продовження переслідування мене і там, навів справки через своїх правоохоронців в Києві, а вони підтвердили мої підозри. Проживав я спершу в гуртожитку, потім переїхав до квартири по вул. Г. Свободи, я завжди проживав самостійно. Зустрічався з дівчиною, словачкою, на ім’я Міхаеля Кусекова, хотів з нею створити родину і просто забути весь жах України. В січні-лютому 2017 року, поведінка мого завідуючого дуже різко змінилася і я вирішив щось з цим робити, почав діяти.

6.03.2017, в понеділок, я беру відпустку і їду зранку на авто в м. Ужгород на зустріч з головою закарпатської ОДА Москалем Г. Г., але перед тим пустив інформацію в місто Ужгород, що йду до нього на зустріч.

Він мене зустрів та провів в кабінет для зустрічі міжнародних гостей, ми були вдвох. Мета мого приїзду до нього – лише одна, дати йому зрозуміти та щоб він передав інформацію моїм ворогам, щоб мене нарешті залишили в спокої, я ніколи не хотів підіймати галас навколо справи стосовно вбивства і бігати по судам, однак, нажаль від мене не зрозумів.

Натомість викликав начальника департаменту охорони здоров’я закарпатської ОДА, Марковича В. М., який провів мене у свій кабінет. Там я коротко розповів ситуацію йому, він аж просльозився і порадив написати клопотання, я і написав: “Прошу зібрати колектив закарпатського онкологічного диспансеру, запросити ЗМІ та мене зібравши збори трудового колективу, щоб я все оприлюднив за події 2013-2014 років.” Після цього я одразу поїхав на авто до Словаччини у м. Прешов, у мене навіть є фото печаток митниці про перетин кордону. Тому саме 6.04.2017 року я отримав відповідь, яка знаходиться в кінці публікації. Нас в урологічному відділенні в Словаччині було 13 лікарів, всі були мною надзвичайно задоволені та з радістю ходили на оперативні втручання. Зранку, 7.03.2017, завідувач Мінчік І. в присутності всіх лікарів, мені вручає документ, що ніби-то, що я маю поводитися добре і тоді у мене все буде добре.

Щей документ також є в кінці публікації.

Поведінка завідуючого ще більш погіршується стосовно мене. 16.03.2017 особисто у наше урологічне відділення з візитом приїджає міністр охорони здоров’я Словаччини. Я був обачний і тому робив фото усіх документів, які я друкував у той день. Того ж дня, я залишався до ранку, як черговий уролог на всю лікарню, на моїй відповідальності було більше ніж 40 хворих з усього відділення, операційна, якщо викличуть та амбулаторний прийом ШМД.

17.03.2017, зранку, мій завідувач Іван Мінчик в присутності усіх лікарів мені вручає підписаний ним документ, де зазначалося, що нібито, я самовільно залишив відділення, з 12:30 до 15:00, що є неправдою, оскільки усі документи, які я друкував є у мене в наявності та були надруковані, о 13:00, 13:03, я навіть робив фото пацієнтів, яких я оглядав та приймав.

Коли мій завідувач дізнався, що у мене є, свого роду з’їхав з глузду, тобто все йшло до того щоб мене звільнити з роботи, шукалися безпідставні причини. На початку квітня 2017 року, ввечері, під своїм квартирним будинком, коли я йшов до свого авто, на мене хотіли напасти 3 обкурені цигана, 2 з яких я перевів в офлайн, а одному вдалося втекти.

Я наляканий ситуацієї, розігнав авто, але не помітивши бордюр, розбив 2 колеса з лівого боку авто.

Розуміючи ситуацію і будучи в стані стресу, я дозволив собі свого роду порушити закон та сів за кермо після 2 келихів пива.
Мене зупинили та відібрали права на пів року.

А 18.04.2017, після розмови з своєю дівчиною, у нас виникла сварка в ході розмови, вона їздила на моєму орендованому Mercedes, оскільки у мене прав на було, я дозволив собі, з’їздити на заправку за цигарками після 1 пляшки пива, 0,5, вона викликала поліцію, яка мене вже чекала на паркувальному місці мого авто.

В кінці інтерв’ю буде посилання на відео.

Наприкінці квітня 2017 року, мене викликає в свій кабінет заступник головного лікаря Радослава Чуги та вимагає у мене, щоб я написав самовільно заяву на звільнення враховуючи документ від мого завідуючого, від 7.03.2017 та від 17.03.2017 року. А якщо я це не зроблю, то вони мене звільнять силоміць.

Вони так і вчинили 18.05.2017, але мало того, уявіть собі, не виплатили жодної копійки, за останній місяць в єврозоні, а ще й написали, що за останній місяць роботи, я маю заплатити лікарні 45 євро. Оскільки трудова угода була розірвана зі мною офіційно, поліція була вимушена депортувати мене з єврозони, вони саме так і вчинили, але з забороною в’їзду на 1 рік, на що взагалі не мали права.

Перед цим усім я почав робити розголос у ЗМІ Словаччини, особисто зустрічався з консулом України в Братиславі, який мені дав пораду, шукати хорошого адвоката.

Я саме так і вчинив. Перед моїм звільненням, моя колишня дружина Здолбицька С. не одноразово посилала мені у вайбері, голосові повідомлення, що мене звільнять з роботи та депортують.

Все вона знала, що планувалося зі мною вчинити. Через свої зв’язки в Києві та нікому про них не розповідаючи, мені говорили, була дуже велика підозра, що в знущанні наді мною, в Словаччині, може бути бути замішаний колишній міністр Словаччини, Каліняк та інші високопосадовці.

Будучи ще в Словаччині, я активно починаю контактувати з Ігнатом Олександром, сином, Ігната Володимира Івановича, який в 2013 році вчинив зі мною злочин. Ми працювали з ним в одному відділенні хірургії онкологічного диспансеру в м. Ужгород.

Я це чинив після того як мені порадили, обрати людину, зі сторони своїх ворогів та запевнити її, що я їй довіряю. Стосовно Шуфрича і ко я ніколи йому не розповідав нічого, однак про вбивство вже всі знали, що мені відомо.

Ігнат Олександр, розуміючи що загрожує ув’язнення його батькові, активно зі мною контактував та рахував, що водить мене в оману, а насправді все відбувалося навпаки.

Я змушений був залишити Словаччину на протязі 10 днів, це був кінець липня, початок серпня 2017 року. Куди мені було їхати як не до батька у Міжгір’я.

Я почав писати скарги до міністерства охорони здоров’я України, в департамент внутрішніх розслідувань нацполіції Львова, внаслідок подій, у Бродівському управлінні поліції в липні 2014 року.

22 серпня 2017 року, я поїхав потягом до Києва, в Міністерство охорони здоров’я. Повернувся я до дому, до батька 27.08.2017 року, зранку, а там на мене був організований ще один неймовірний удар. Уявіть собі, коли я їхав в потязі, районий психіатр Міжгірської ЦРЛ Галай В. В. виписує на мене направлення та вказує, що оглядає мене та рекомендує лікувати мене в терміновому порядку в обласній психіатричній лікарні.

Коли я їхав в потязі, я активно контактував з Ігнатом Олександром, однак я не очікував, що було підготовлено ними в Міжгір’ї. Дома, у батька мене чекала, моя рідна сестра, Баланда Наталія Юріївна, яка прилетіла терміново з Риму, де проживає 10 років.

Я коли приїхав, поїв,прийняв душ та хотів лягти поспати, вже майже це зробив, але в квартиру увірвалися 2 правоохоронці та Галай В. В., силоміць мене підійняли з ліжка та силою відвели в авто, яке мене очікувало під будинком, де сидів мій батько.

Це було організовано для того, щоб рідні люди, мене відвезли в обласну психіатричну лікарню, а вони саме так і вчинили, силоміць, відвезли за 10 км, в м. Берегово.

Вони так вчинили лише з однієї причини – їм погрожували: “Або робіть це, або він помре”. Отож вони вирішили, нехай він буде краще дурний, аніж мертвий.

Ви не уявляєте, який це невимовний душевний біль, коли рідні люди чинять з тобою так, після цього я тепер більше нікому не довіряю.

Перед воротами у обласну психіатрію, я зателефонував брату, Тіберію Сайкову, який працював правоохоронцем в районному відділі поліції м. Берегово.

Ми 2 години разом з ним та його дружиною, розмовляли, а 2 провоохоронці з моєю сестрою тягнули мене за ворота. В примусовому порядку помістити людину до психлікарні можливо лише через рішення суду.

Цього не було, а був справжній бандитизм з використанням рідних людей. Дорогою, я ніби-то наляканий, телефонував Ігнату Олександру та телефонував своїм правоохоронцям у м. Київ, які мені говорили: “Будь надзвичайно спокійний та в жодному разі нічого не підписуй, поводься врівноважено і спокійно переживи цю ситуацію, у них не буде іншого вибору, як тебе відпустити.”

Помістили мене в палату з 20-ма ліжками. А моє ліжко було 1 у дверях, щоб кожен хто заходить бив дверима об моє ліжко.

Мій смартфон у мене силою відібрали, а кнопочний телефон, ні, оскільки я його сховав і про нього ніхто не знав. Я продовжував активно контактувати з Ігнатом Олександром, лише з однією метою – вводити їх усіх в оману, також я розмовляв і зі своїми правоохоронцями в м. Києві.

Скажу відверто, враховуючи, той душевний біль, якого завдали мені найрідніші люди, виникали думки вчинити суїцид, на що і розраховувалось, стороною моїх ворогів.

Я спокійно і гарно з цієї ситуації вийшов, добре виспався, спокійний як ніколи.

Наступного дня, зібрали консиліум лікарів, але вже лише одні психіатри. Я спокійно, їм розповів стосовно ситуації та вбивство у 2013 році, ситуацію в Словаччині, ситуацію в онкодиспансері в 2014 році, ситуацію в Словаччині 2017 року та говорив про те, що помістили мене туди не законним методом і благав їх, щоб вони не порушували закон, оскільки можуть бути внаслідок притягнуті до кримінальної відповідальності.

Після цього мене провели до палати, за години дві-три, знову попросили пройти на той самий консиліум, я знову говорив те ж саме. Але за Шуфрича і ко ні слова. І вони вирішують мене відпустити. Вони мене відпустили.

Я з сумкою, зателефонував брату, Кіберію Сайкову, який мене поселив у себе вдома, коли правоохоронці дізналися, що я проживаю у нього, його вимушують написати заяву на звільнення з лав правоохоронних органів, він так і вчинив.

До батька я їхати не хотів, оскільки не так боявся, як мені було неприємно його бачити після того душевного болю, який вони мені спричинили. Влаштуватися до лікарні я звісно не міг, а працювати десь необхідно, отож я працював протягом 3 місяців, старшим зміни на автозаправці на кордоні з Угорщиною. Робив документацію, інкасацію каси, міняв валюту. Протягом цих усіх місяців я активно спілкувався з Ігнатом Олександром та винного у всіх бідах я завжди бачив Русина А. В., так мені просто було зручно, щоб усі так думали.

А тепер трішки про нього: Русин А. В., колишній засуджений, 2 місяці пробув у СІЗО, м. Ужгород, засуджений та одразу амністований в залі суду, за розкрадання держмайна при реконструкції обласного онкологічного диспансеру м. Ужгород. Але і зараз він очолює той самий заклад, який колись розкрадав, нічого не змінилося. Я все зроблю для того щоб ця особа була звільнена з посади, яку обіймає зараз.

Ось як розвивалися події далі: дружина мого брата Тіберія, Єва, мене наполегливо просила, щоб я забув про вбивство, але я ж про нього ніколи і не згадував, згадував лише тоді, коли мені псували життя. Вона познайомила мене з дівчиною, колишньою начальницею “Укрексімбанку” Наталією Черній, тобто вони шукали мені “дружину”, яка б могла конролювати мене і мої дії. Це все планувалося моїми ворогами. При зустрічі з Наталією, вона не одноразово натякала на Шуфрича Н. І., а я мовчав як риба в воді.

Дивіться як розвивалися події потім, враховуючи мої ніби-то дружні відносини з Ігнатом Олександром, який зараз є депутатом міської ради від партії “Самоборона”, він рахував, що я повністю йому довіряю.

18.12.2017, він мені зателефонував, та запропонував поїхати з ним в Київ, нібито за компанію. Я погодився. Метою нашої поїздки, були, квартирні афери Русина А. В. В Києві ми зустрілися з певними людьми і незабаром Олександу надходить дзвінок, від Одарченко С., що ніби-то: “Привіт, як справи?” А Олександр йому: “Я в Києві”. А він йому: “Приїджай негайно, ми побудували приватну клініку поруч з інститутом раку і я хочу щоб ти подивився на умови.” Ігнат мене потягнув з собою.

Ми зустрілися з Одарченком, на Ломоносова, 33/43, у його кабінеті, “Онкоколсалтінгцентру”, де мені ніби-то випадково запропонували роботу лікаря-уролога. Я погодився.

Це все було організовано моїми ворогами, щоб я мав роботу і підставну “дружину” Наталію Черній, яка б контролювала мої дії.

З 25.12.2017 я вже в Києві, проживав, по вул. Ломоносова, 36А, кв. 235, в ЖК “Амурський”. Пройшов Новий рік, лютий 2018 року і до мене приїджає Н. Черній, звільнившись з посади керівника банку, з бажанням жити разом.

В серпні 2018 року, я ласкаво її попросив, щоб вона поїхала до дому. Тобто я залишився знову сам, не котрольований своїми ворогами та небезпечний в їхньому розумінні, хоча ніколи в житті не хотів ні воювати, ні бігати по судам, вони самі собі наробили величезні проблеми.

Сторона моїх ворогів, вирішила, що неконтрольований Ростислав нам не потрібний. Тобто поруч зі мною має бути людина, яка якщо щось буде передавати інформацію потрібну їм.

А чим можна зацікавити чоловіка, зазвичай гарною дівчиною. Для цього обрали, красиву дівчинку з “Онкоконсалтингцентру”, Кириченко О. О. Вона гарна дівчина, яка повелася, на розповіді, які їй наговорили, а вона й справді мені дуже подобалася. В жовтні-листопаді 2018 року її поведінка стосовно мене явно видавала їхні плани. З бажання завести зі мною контакт. Я чудово це все розумів, але зі свого боку зацікавився і нею, де проживає і чим цікавиться, я про це ніколи нікому не розповідав і навіть їй.

В “Онкоконсалтингцентрі” бізнес не склався, головний лікар Одарченко С. П., на початку листопада 2018 року, звільняється та переходить головним лікарем, в клініку “Спіженко”. А за 2 тижні пропонує і мені перейти туди ж.

Тому з 26 листопада 2018 року, я працевлаштувався на посаду лікаря-уролога хірургічного відділення клініки “Спіженко”. На той час, ми вже проживали з Кириченко О. у мене в квартирі разом. Все я чудово розумів, а вона мені навіть не розповідала, де вона проживає, а я їй не говорив, що я багато чого знаю про неї.

Біда в тому, що я цю дівчинку по-справжньому полюбив і хотів з нею створити родину і щоб вона була найщасливішою на світі.
Розмови у нас були лише про роботу, домашні справи, я летів з роботи до дому щоб її побачити. Однак на роботі про неї нікому не розповідав.

Я забув жахіття минулих років і просто хотів працювати, створити родину і жити щасливо. Але поведінка Кириченко, явно говорила мені протилежні речі.

Проживає О. Кириченко, по вул. Глушкова, 12 і завжди мені говорила, що напроти неї дуже гарні будинки, де вона б хотіла жити. Поведінка колег в клініці “Спіженко” також видавала їхні плани та їхню настороженість, а саме: на початку січня 2019 року, ми в трьох: Спіженко Олег, Грушевський Федір та я, поїхали в Київ в одну з клінік, яка зачинилася, оглянути медичну апаратуру, щоб придбати. Дорогою назад, я їхав за Грушевським Федором, який мені говорив: “Ой підуть вибори, ніхто не знає що буде, може настати страшна біда.”

Потім говорив, що він дуже любить автомобілі, закордоном орендує дуже дорогі автомобілі та любить ганяти на швидкості 200 км/год. Тобто натякав мені, думаючи, що я нічого не розумію, про моє життя в минулому.

А в Словаччині, я й справді винаймав собі Mercedes та на вихідних сам, їздив по гарних дорогах до Братислави, вмикав музику і їхав на великій швидкості, таким чином я інколи відпочивав та думав.

Після розмови з Грушевським Федором я зрозумів, що стосовно мене знову планується щось не законне, а справа вся в тому, що такого свідка як я, ніколи не залишають у спокої. Або вбивають, або роблять дурним, вибиваючи все підгруннтя.

Щоранку ми їздили з Одарченком на роботу разом, оскільки він живе і жив по вул. Ломоносова, біля ЖК “Сонячна брама”, з роботи також їхали разом до дому. Дорогою я хитро закидував деяку інформацію стосовно мене і подій в Ужгороді 2013 року. Він мені відповів: “Розберемося”, але насправді за цим стояло знущання наді мною. Постійно намагався мене познайомити з дівчиною, провокуючи таким чином щоб я розповів про Олександру, а вона мене часто запитувала: “Чи знає про нас Одарченко.”

Як виявилося вони були заодно, в деяких моментах я сумнівався, що я помиляюся, але після одного випадку я зрозумів, що не помилявся. Як і хотіла Кириченко я знайшов квартиру, за адресою, Глушкова, 9є, кв. 219.

В 20-х числах січня, 2019 року, я взяв відпустку за власний рахунок на роботі, для того щоб зустрітися з крівництвом ф-ту післядипломної освіти лікарів ім. Шупика з відновлення категорії по урології. Але туди не пішов, а зустрівся разом з ріелтором на власником квартири, оглянув квартиру та залишив завдаток.

Наступного дня, Сергій Одарченко мене запитав чому я не пішов в інститут Шупика, а про це знала лише О. Кириченко. Тобто мені дуже боляче було усвідомлювати 100% зраду.

30.01.2019, до мене зателефонував Ігнат Олександр з Ужгороду та повідомив, що до мене хоче потрапити надзвичайно поважна людина Києва, я відповів, що жодних перепон не бачу, прийму його з задоволенням і зроблю усе як завжди робив.

Я така людина, що завжди, в будь-яких життьєвих ситуаціях ставлюся до кожної людини так, як би я хотів, щоб ставилися до мене.

Ввечері 30.01.2019, через комп’ютерну систему клініки “Спіженко”, я дізнався, хто саме записався до мене завтра на прийом, та дав інформацію своїм правоохоронцям, щоб дізналися максимальну інформацію про нього, а це був Балуєв В. І.

31.01.2019, зранку, я мав багато інформації про нього. Він, близький товариш голови ОПЗЖ, навіть проживає сам в домі, 4-поверхового будинку, рівня 5-зіркового готелю, поблизу будинку голови ОПЗЖ, я навіть знав його адресу проживання. Тобто, я розумів, що мої недруги активізувалися і планують якісь дії щодо мене.

31.01.2019 він дійсно до мене звернувся, справді з проблемою, про яку я йому дуже багато чого розповів.

Розмова наша тривала 1,5 години. Коли він від мене йшов, обіцяв, що дуже сильно мені в житті допоможе. Я звісно, все чудово усвідомлював, зробив свою роботу як лікар, але розумів, що такі особи з такими друзями так просто не приходять.

Того ж вечора, Олександра Кириченко, Ярмак О. Г., на своєму автомобілі та я, переїхали з квартири по вул. Ломоносова, 36А/235, на квартиру, яку я знайшов для Олександри, на Глушкова, 9Є, кв. 319, на кухні, в присутності власника квартири Максима, ріелтора, на ім’я Ігнат, я оплатив через UKRSIB online, 5 днів проживання, а саме 1-2-3-4-5.02.2019, а 5 лютого ми з Максимом повинні були зустрітися, щоб я доплатив залишок суми з 15 000 грн. за місяць та 15 000 грн. завдатку.

Зранку, 1.02.2019 року, мене особисто, з заправки Glusco, забрав на роботу, головний лікар клініки “Спіженко”, Сергій Одарченко, ми як і раніше їздили вдвох на роботу і поверталися разом. Почався робочий день, з звичним протіканням роботи, після обіду, одна особа з відділу кадрів, називати яку я не хочу, повідомила мені, що мене звільнили з роботи і що в понеділок, я на робоче місце можу вже й не виходити. Я онімів, через деякий час, мені зателефонував Ігнат Олександр і також повідомив мені, що мене звільнено.

Звідки він про все дізнався?

А все дуже просто – це все особи однієї групи, які просто діяли проти мене і рахували, що я нічого не розумію. О. Кириченко, також була разом з ними, а 2 місяці, проживала разом зі мною, спала в одному ліжку, їла з однієї тарілки. Вона чудово знала, що мене звільнять, але нічого не говорила.

02.02.2019 року, в суботу, вона просто від мене пішла, без жодного пояснення. Приходить понеділок 04.02.2019, я як мені було повідомлено, на роботу не вийшов, але очікував, що мені дадуть пояснення, документи і розрахунок, однак цього не сталося. Ввечері в квартирі я був один, близько 20:00, відкриваються вхідні двері і входять особи: головний лікар клініки “Спіженко” – Одарченко С., моя кохана О. Кириченко, власник квартири Максим та 2 правоохоронці. І виганяють мене посеред зими на вулицю в одних штанах, в білій сорочці, зимовій куртці, 2 паспортами та гаманцем, де було 12 000 грн.

Сергій Одарченко без права на це відібрав з моєї квартири мій портфель, з медичними документами та годинником Samsung Galaxy S3, а цей годинник без телефону не працює, він блокується. Це була просто бандитська поведінка правоохоронців та близьких людей – вони залишили мене без роботи та ще й без житла.

Мені було надзвичайно боляче бачити, як я вночі йшов по тротуару, сам не відомо куди, а праворуч від мене на своєму  Land Cruiser , Одарченко з Кириченко і навіть не зупилися.

Вигнати людину на вулицю, взимку без рішення суду, не існує жодного права, це злочин, а всі мої особисті речі, забрала на свою квартиру О. Кириченко по вул. Глушкова, 12. Права на це вона не мала жодного, це злочин.

Я проживав 3 дні в одному з готелів в центрі Києва, потім пішов на роботу до О. Кириченко в “Онкоконсалтингцентр”, на розмову, а вона коли дізналася, що я її шукаю, зачинилася разом з свою подругою Тетяною у вбиральні.

Вона була надзвичайно налякана, тому що усвідомлювала свої незаконні дії, а потім до мене підійшов один з керівників закладу та повідомив, щоб я терміново залишив заклад, а якщо ні, тоді вони викличуть на мене правоохоронців. Я й пішов.

Вирішив поїхати до знайомого в Маріуполь, до товариша, завідуючого відділення урології обласної лікарні, де він мені колись пропонував роботу у своїй приватній клініці.

Дорогою я активно спілкувався з С. Одарченко, який знав куди я їду, а потім з С. Кириченко. Одарченко знав про усі мої дії. В Маріуполі я зустрівся з Артемом Кравченко, завідуючим відділення обласної ліркарні, він мене поселив в готелі, а потім на зв’язок зі мною не виходив. Йому подзвонили та повідомили, щоб він мені не допомагав, тому я повернувся в Київ.

Дорогою до Києва, я активно спілкувався з Кириченко та Одарченко, які чудово знали, що в Києві, мені особисто нікуди йти, але ніхто з них не запропонував жодної допомоги.

І тут входить в роль, Балуєв В. І. та активно почав мені дзвонити на вайбер з запитанням: “Ростислав, ти куди зник? Приїджай до мене терміново до дому, я на тебе чекаю, вул. Лисичанська”.

Я відповів йому: “Валерій Іванович, у мене дуже великі проблеми, я зараз до Вас приїду.” І ось на обличчя вимальовується уся картина, яка планувалася, наді мною групою осіб – 30.01.2019, дзвінок Ігната Олександра, що до мене прийде Балуєв В. І., 31.01.2019 він до мене приходить на прийом, 01.02.2019 мене звільняють з роботи, 04.02.2019 з правоохоронцями, безпричинно, без рішення суду, виганяють взимку на вулицю.

Я, все дуже добре та чудово усвідомлюючи, приїджаю до нього, наляканий, розповідаю йому те, що вважаю, за потрібне, тобто за Шуфрича Н. І. не дай Бог нічого і він мені запропонував: “Ростислав, залийшайся у мене жити.”

Його метою було – увійти до мене в довіру та рахуючи, що я йому довіряю, дізнатися від мене всю інформацію, щодо вбивства, яке організував товариш, його товариша, Шуфрич Н. І.

Я все розуміючи завжди говорив одне й те ж саме, що все організував головний лікар онкодиспансеру Русин В. І. Ці дні постійно мав телефонні розмови з Одарченко та Кириченко.

10.02.2019 року, Одарчеко мені повідомив, що зі мною бажає зустрітися, Спіженко Олег, я відповів, що буду в клініці 13.02.2013.

13.02.2013 ми з Балуєвим на його БМВ і приїхали, в холі клініки “Спіженко”, за наказом керівництва, до мене підходить охоронець та немов за руку, як злочинця, проводить на 4 поверх, до конференц-зали, потім туди приходять: С. Одарченко з моїм портфелем, який відібрав на моїй квартирі та мені його віддає, директор Грушевський Ф., Спіженко Н. та Спіженко О.

Вони мене окружили, а це свого роду психологічна атака. Я, все чудово розуміючи, сказав, що буду говорити першим, на що Наталія Спіженко мені відповіла: “Так-так, Ростислав, ми тебе уважно слухаємо.”

Я сказав: “Шановні, я Вас усіх дуже поважаю та люблю. Ваша поведінка щодо мене, пов’язана внаслідок подій в Ужгороді, 2013 року, де було вбито дівчину, а вбивство правоохоронці підтасували в ДТП, все організував Русин А. В. та навіть Шуфрича Н. І. зуміли ввести в оману”, тобто я заздалегідь захищав Нестора, щоб вони не дізналися, що мені відомо все.

На що мені Наталія Спіженко відповіла: “Ростислав, а ти дуже розумна людина.”

На це я змовчав, потім Спіженко Олег сказав: “Ми тебе звільнили за двома статтями, але ми ще подумаємо, приїджай до нас за тиждень, а це 20.02.2019.”

Трудову книгу та наказ мені не надали, жодних письмових пояснень від мене не відбирали, потім Н. Спіженко сказала: “Ростислав, у тебе на Закарпатті, старший батько, поїдь до нього, провідай”. Я змовчав, розуміючи чому вона це сказала, вони планували ось що, що я поїду, а там Шуфрич Н. І., організує мені знову пастку або за рішенням суду, фіктивним, або ж просто силою мене б запроторили до психіатричної лікарні на все життя.

Я відповів їм усім: “Шановні, ви можете усі набути великих проблем, з яких потім буде дуже складно знайти вихід.” Нічого оприлюднювати я не хотів, просто хотів жити, працювати, що дуже добре вмію, мати квартиру, автомобіль і просто бути щасливою людиною і мати родину.

Вони змовчали. Після своїх слів, я спустився вниз до Балуєва В. І. і ми поїхали на його авто до нього до дому.

На вихідних зрозуміло, я нікуди не поїхав.

20.02.2019, ми вдвох з Балуєвим, приїхали в клініку Спіженко, як і домовлялися 13.02.2019, до мене вийшов С. Одарченко та повідомив, що зараз мене проведуть до його кабінету. За 5 хв за наказом керівництва, мене за руку проводить охорона, як злочинця, до нього в кабінет. Я ввійшов, охоронець залишився в коридорі. В кабінеті Одарченка була й дівчина з відділу кадрів.

Він, тримаючи руку на моїй трудовій книзі, в примусовому порядку, наказує меені, підписати,наказ на звільнення з посади, від 08.02.2019, за прогули без поважних причин, а звільнили 1.02.2019.

На що я попросив надати мені трудову книгу і тоді я підпишу. Він відповів: “Спершу підпиши, а потім отримаєш трудову книгу”.

Я підписав, він видав трудову книгу, я відкрив і мало не очманів. 24 запис, від 01.02.2019, “Звільнено в зв’язку з появою на робочому місці у нетверезому стані”, в графі наказів – пусто!

Одразу запис номер 25, від 01.02.2019, запис за номером 24 не дійсний, “Звільнено за прогули без поважних причин”, в графі наказів, наказ від 8.02.2019, а трудову книгу віддають 20.02.2019.

Згідно законодавства України, жоден запис в трудовій книзі, а це є документ, записується лише при наявності та після наказу.

Це було сплановано групою осіб та дуже погано продумано. Я відповів Одарченку, нехай мені керівництво виплатить кошти за січень 2019 року, він зателефонував керівництву, а ті йому повідомили, що вони мені жодної копійки не заплатять. Я сказав: “Ви догралися і будете шкодувати все своє життя, через те, що ви вчинили.”

Далі я пішов до Балуєа В. І. і ми поїхали на його авто до нього до дому. Він про все знав, я просто вдавав роль, що ніби-то я нічого не розумію. Балуєв В. І., долларовий мільйонер, колишній, фінансовий директор, видавництва Бліц-Інфо, а це багатомільйонні обороти, журнал “Наталі”, журнал “Бізнес” і т.п. і т.д.

Він, один з тих осіб, який бігав з головним інвестором мультимільярдером на ім’я Балі при будівництві Метрограду, по вул. Хрещатик, у Києві. Це усе він мені розповідав та дуже багато цікавих фактів стосовно інших VIP-персон держави. Але вдавав роль, що ніби-то у нього немає коштів, а я граючи свою роль, заправляв за власні кошти його БМВ, купував їжу та купував йому ліки, по вул. Ломоносова, усі квитанції, він швидко ховав до себе в гаманець, але я хитріший, він не помітив, що усе я купував через свою банківську картку та всі квитанції дуже легко можу роздрукувати через свій віп-акаунт UKRSIB online.

Він вдавав, що дуже хоче мені допомогти, організував зустріч, з ніби-то дівчиною-юристом, щоб вона мені допомогла виграти трудову суперечку. Розмова наша проходила втрьох, без жодного документу, за чашкою кави.

Вона мені повідомила, що мені потрібно буде підписати договір і сплатити 11 000 грн. за юридичні послуги, але жодного документу не було, я нічого не підписував, усе було лише в планах на майбутнє.

Балуєв свою надану його друзями роль, зіграв дуже погано, а я зіграв на відмінно. Він, розуміючи, що нібито всю інформацю від мене здобув та що про Шуфрича, я нічого і в гадці не маю, просто без причини виганяє мене на вулицю.

Перед тим навіть на стіл кухні, виклав, їжу, яку я купив для нас двох і хотів щоб я її забрав з собою, але я нічого не взяв. Я йому чесно потис руку і сказав: “Валерій, ти не правий.” Я до нього звертався на ти, оскільки, він особисто дозволив та наполягав на цьому.

В подальшому винаймати квартиру та платити великі кошти, щоб знову мене вигнали з правоохоронцями, а так воно й було б, я жодного сенсу не бачив.

Правоохоронці знаходять потрібну їм особу чере першого зрадника – це наш з вами мобільний телефон. Я все це чудово знав та контактував зі своїми правоохоронцями лише через інший кнопочний телефон.

Враховуючи ситуацію, я поселився в хостелі, по вул. Ломоносова, в ЖК “Сонячна брама”, 23.02.2019 року, мене було побито підставною особою – лівою рукою душив, десять вдарів в голову об вхідні двері. Я чудом вирвався у коридор, викликав правоохоронців, ті приїхали на двох авто і забрали нас.

В поліції відібрали пояснення у нас обох, жодним чином мені не допомогли, а сказали, щоб я змінив місце проживання. Я переїхав в хостел по вул. Паторжинського, де проживав до початку квітня 2019 року, а це поруч з СБУ, мені так було зручно.

Постійно я помічав під воротами до двору поліцейські авто. 20.03.2019, завчасно оплативши юридичні послуги, я подаю заяву, до Києво-Святошинського районного суду, стосовно трудової суперечки, оскільки 20.02.2019, мені видали трудову книгу, а згідно законодавства України, є лише 30 днів, щоб оскаржити незаконне звільнення.

В ці днях до мене в кімнату підсиляють особу, кілера, на прізвисько Криголам, бородатий душман ще той, для нього вбити людину не значить нічого. Швидше за все це і планувалося, стосовно мене.

Він увійшов до мене в довіру, усе активно розпитував, а я говорив лише те, що було потрібно мені. Постійно просив у мене фінансової допомоги, щоб я йому готівкою дав 500 грн., а він купить бандаж на руку, яка прострілена та прооперована.

Я вчинив хитро, готівку я йому не дав, я переказав 500 грн. зі свого банківського рахунку на його, щоб через рахунок його завжди можливо було знайти, квитанція про переказ буде опублікована разом з іншими документами під статтею. Мало того, я сфотографував і журнал реєстрації проживаючих, де є його прізвище, серія та номер паспорта.

1.04.2019, я переселився у хостел по вул. Шолудеко, через будинок від офісу свого адвоката. Йшли вибори президента, я активно підтримував кандидата Зеленського.

3.04.2019, о 13:00, на кухню хостела, де я мешкав, за направленням своїх ворогів, приходять 4 охоронці компанії Сіріус, один з них мене побив, через те, що я їв та сказав, що їсти я не буду.

Все було продумано, бив дуже сильно, щоб я сам викликав на себе швидку допомогу, але по голові не бив, щоб я був у свідомості. Бив неймовірно, мені було важко дихати і сказав, щоб я терміново збирав речі і йшов звідси. Коли вони їхали на службовому БМВ Х5, я все зняв на відео. Враховуючи неймовірний біль, я викликав швидку.

Екіпаж швидкої, був вже підготований та знав до кого їде та з якою метою. Війшовши до швидкої, я сказав, що я лікар, мене неймовірно побили, тому везіть мене терміново на обстеження. На що лікарка швидкої мені відповіла, що я маю терміново підписати папери, я сказав: “Дайте, будь ласка, можливість ознайомитися з доментами, які Ви пропонуєте мені підписати.”

Вона відповіла: “Ні, підписуйте документ не читаючи.”

Я відповів, що жодних документів не читаючи, підписувати не буду. Але я встиг прочитати. Це була добровільна згода на лікування у психіатричній лікарні. Тобто, моїми ворогами, були направлені охоронці Сіріуса, щоб вони мене побили, але щоб я був у свідомості, інакше б вони мали проблеми, але щоб били так, щоб я вимушений був викликати швидку допомогу.

А завдання лікаря швидкої допомоги було, щоб я в стані больового шоку, підписав документ, я все чудово розумів та нічого не підписав, вона не задоволена, лікарка швидкої при мені комусь телефонувала та повідомила, що я нічого не підписав і що вона везе мене в 17 лікарню політравми, туди мене і відвезли.

Там, за вказівкою моїх ворогів, не дивлячись на мої благання, протягом години, не хотіли вколоти мені знеболювальне і хотіли щоб я мучився. А у двір лікарні, заїхав новий, білий, Range Rover з номерами АА0808НН, побачивши хто сидить в середині автомобіля, а там був син Шуфрича, я став позаду авто і попросив, щоб мене сфотографували на фоні цього авто і виклав це фото у фейсбук. За годину від своїх правоохоронців, я отримав смс з даними власника авто: Рибачук-Брайловська О. В., 05.06.1985, м. Київ, вул. Мильчакова, 8, кв. 3.

Фото з авто буде в кінці публікації. Також є фото швидкої з номерами, також в кінці публікації.

Лікарі мене як-небудь оглянули та повідомили, що у мене 2 зламаних ребра зліва і що госпіталізація мені не потрібна. Я викликав наряд поліції та написав заяву за побиття. Враховуючи все, я зателефонував знайомому, а той забрав мене на власному авто та відвіз в будинок в Конче-Заспі. Враховую неймовірні болі, я дихати не міг. 06.04.2019 року, я з своїм знайомим їду на КТ обстеження в Омега-Центр, по вулиці Максимовича, сплачую, 1600 грн., квитанція також буде у публікації та роблю КТ обстеження органів грудної порожнини. В заключенні – 5 зломанних ребер зліва зі зміщеннями, висновок КТ обстеження також буде під текстом статті.

20.05.2020 року, перше судове засідання у Києво-Святошинському районному суді, суддя, Пінкевич Н. С. Ми з адвокатом подаємо клопотання, щодо, виклику свідків в зал судових засідань, а саме: Спіженко Н. та Спіженко О., Грушевського Ф., Одарченко С. та третю особу Микитенко, завідуючу відділом кадрів, яка і виписувала наказ, також надаємо клопотання, щодо видачі інформації з камер відеоспостереження, від 01.02.2019, 13.02.2019 з 4 поверху конференц-зали та 20.02.2019, коли мені незаконно видали трудову книгу. На що суддя, виносить ухвалу – задовільнити наші клопотання. А сторона відповідача, говорить, що виконає ухвалу.

Нічого не було виконано, а ухвали суду, рішення суду, забезпечує виконання держава. Сама суддя не виконала власну ухвалу суду, вона не надіслала жодної повістки свідкам, а забезпечила явку лише одного свідка – Гавриленко Г. М., яка під присягою, надала неправдиві свідчення, що в клініці відсутні зарплати у конверті.

Потім стороною відповідача, надані незрозумілі документи, текст, яких був завчасно підготований та невідомо ким підписаний, як зазначалося, підписували Спіженко Н., Грушевський Федір та Микитенко О., що нібито вони нічого не знали та враховуючи повідомлення головного лікаря про відсутність мене на роботі, мене було звільнено.

Також до суду стороною відповідача, були надані поштові повідомлення, які начебто надсилалися з проханнями пояснити мою відсутність 4, 5, 6, 7, 8 лютого 2019 року за адресою: Ломоносова, 36А, кв. 235. А це введення суду в оману та надання суду неправдивих документів, оскільки, трекер Укрпошти, нульовий, а це офіційний документ, жодних надсилань не було.

А тепер запитання: “Для чого надсилати листи на мою стару адресу, які навіть не надсилалися, якщо я з 1 лютого вже був на новій квартирі за адресою: Глушкова, 9є, кв. 319, 01.02.2019, особисто головний лікар мене забрав з нової квартири, а 04.02.2019, він в складі інших осіб з правоохоронцями організували моє протиправне виселення навіть з нової квартири. Уявіть собі, який жах вони вчинили.

8.11.2019, суддя, оголошує перерву в судовому засіданні та на наступному засіданні буде оголошувати ухвалу іменем України, натомість, 4.12.2019, вона жодного засідання не відкривала, не зачитувала ухвалу, не йшла у нарадчу кімнату, а це грубе порушення процесуального права і одягнувши верхній одяг повністю залишила будівлю суду. Нам з адвокатом викинули ухвали суду в коридор, порушуючи всі засади процесуального права, це зробила помічниця судді.

Ухвала:
1 пункт – 1.02.2019, дійсно звільнили незаконно та скасовується наказ від 8.02.2019.
2 пункт – враховуючи поважність прогулів, суд доходить до висновку, що бажано змінити дату звільнення з 1 на 8 лютого.

В мене запитання: “Які прогули можуть бути після дати звільнення, якщо до дати звільнення жодних прогулів не було.”

Забув додати, що я навіть не мав права поїхати, в Ужгород, до донечки на День народження, це буде 28 липня, оскільки, Олег Спіженко, з адвокатом подає позов до ужгородського міськрайонного суду, 24 липня, щоб я компенсував йому моральні збитки, оскільки я начебто, принизив його честь та гідність, а судове засідання фантастично призначають на 26 липня 2019, я не поїхав, тому що планувалося, ось що: Шуфрич, враховуючи свій вплив на Закарпатті, забезпечив би не закону ухвалу суду, щодо примусового лікування мене у психіатричній лікарні.

І вони це б зробили на 100%, щоб не випливли деталі вбивства, отож я нікуди не поїхав, щоб не потрапити в ситуацію з якої я можу незмогти вийти.

Ми подали з адвокатом скаргу, в апеляційний суд столиці, остаточне засідання буде 20.07.2020, на 9 поверсі, зал судових засідань, номер 906.

Перед тим і враховуючи не виконання власної ухвали суддею Пінкевич, ми з адвокатом написали заяву, в ДБР, щодо відкриття кримінальної справи по 382 статті, кримінального кодексу – невиконання ухвали суду, вони не реагували, тому ми подаємо, в Печерський суд столиці, на ДБР на бездіяльність та виграємо суд: зобов’язати посадових осіб територіального бюро розслідувань м. Київ, відкрити досудове розслідування, за статтею 382, кримінального кодексу України проти судді Пінкевич Н. С.

До цього часу жодних дій немає, навіть ухвалу суду ДБР не виконує. Також складена нами скарга, у вищу раду правосуддя, щодо дисциплінарного проступку судді Пінкевич Н. С.

Ростислав, які дії Ви плануєте далі?

Я рахую, що те, що мені довелося пережити протягом 7 років, є неймовірне жахіття, тому кожна вимога моєї позивної заяви, повинна бути задоволена, у матеріальному сенсі також.

Якщо зі мною хочуть вести війну, вони її програють, оскільки я дію виключно в рамках закону, а вони ні. Я вважаю, що всі 7 років знущань і переслідувань, мають бути компенсвані.

Я не планую зупинятися, нікого і нічого не боюся, готовий боротися на рівні найвищих судових та правових структур України. А також вже залучився і планую далі долучати велику кількість ЗМІ.

Я вважаю, що правда сильнiша за брехню, добро сильнiше за зло, завжди було бiле та чорне, плюс та мiнус, так завжди було та буде.

Я попереджав, але мене не слухали, совiсть у мене чиста, я нiколи ворогiв жодним чином не образив. Матерiал статтi буде поступово поповнюватися рiзними документами, оскiльки їх дуже багато.

Стаття про не існуюче ДПТ: http://www.mukachevo.net/ru/news/view/75086

Замовний матеріал стосовно незаконного звільнення з клініки у Словаччині: http://www.mukachevo.net/ua/news/view/197955

Матеріал підготувала журналіст Устина Стерненко.

Pin It

5 thoughts on “Правда про замовне вбиство організоване Шуфричем Н. І. приховувалася 7 років

  1. Валентина 20/07/2020 at 9:13 am -

    Жах, ось так живеш собі а потім хоп і все.

  2. решил помочь и разослал пост в соц. закладки. надеюсь поднимется популярность.

  3. Да уж… Жизнь – как вождение велосипеда. Чтобы сохранить равновесие, ты должен двигаться.

  4. Модераторы! Почему мой первый комментарий не одобрили?